Політика займала центральне місце в зародженні руху ультрас. Причиною стало те, що в післявоєнній Італії політичні конфлікти сталі розповсюджуватися на всі сфери життя, включаючи спорт. Розбіжності привели до того, що одні команди стали вважатися лівими, інші – правими. (У приклад візьмемо два міланські клуби. «Мілан» став командою традиційно лівого класу, тоді, як за «Інтер» вболівали багатші верстви населення, що зумовило велику підтримку правих). Тільки з недавніх пір з Італії йдуть заяви «Ультрас – поза політикою», і лише після того, як в 2000 році прем'єр-міністр Італії заборонив показувати на стадіонах свої політичні пристрасті. Останньою краплею для такого наказу послужила поведінка ультрас з «Ірідучібілі» (Лацио), коли вони вивісили транспарант, що прославляє Аркана (сербського лідера).

Для італійців ультрас – не термін. Це спосіб життя. Це те, коли футбол перестає бути грою, ставати вже частиною людини. Він диктує йому правила, а не навпаки. Ультрас – це хвороба, це невміння неупереджено сидіти на трибуні і ляскати. Це бажання бути не просто спостерігачем на стадіоні, а безпосередньо щось робити для своєї футбольної команди. Це любов до клубу і безмежна вірність йому. Це постійна підтримка, незважаючи на результат.

Ультрас були дуже схожі на перших англійських хуліганів. Вони теж займали найдешевші сектори, ні на хвилину не сідали на своє місце, відчували особливий зв'язок з кольорами рідного клубу і запалювали фаєра, коли команда виходила на поле. Проте, угрупування ультрас в порівнянні з англійськими фірмами мали і декілька відмінностей. Вони була відкритішими. У них також могли вступати і жінки. Такого не було більше не в одній країні світу. Також ультрас досить швидко засвоїли, як привернути до себе увагу і стали влаштовувати на стадіонах цілі шоу – з прапорами, димами, шарфами і факелами. Ще однією особливістю ультрас були «похорони» суперника. Вони влаштовували похоронну процесію, слідуючи за труною, укритим прапором суперника. На жаль, схожість з хуліганами Англії додавала бійки, які спалахували на стадіонах і за його межами. На сезон 1974/75 року припадають самі звірячі побоїща на стадіонах. 21 грудня 1975 року ультрас продемонстрували один до одного таку жорстокість, що терпіння Федерації Футболу Італії лопнуло і вони вирішили призвати ультрас до «днів дружби». Проте, такі методи не дуже допомагали. Всім відомо, що середина 70-х – початок 80-х – масовий сплеск насильства на стадіонах Англії і Німеччини. У Італії все відбувалося трохи інакше. Стали з'являтися угрупування, які називали себе «бригадами», як терористичні банди того періоду. Для ультрас стало звичною справою сутички поза стадіонами, щоб уникнути втручання поліції. Зростання насильства і жорстокості було підкреслене смертю фаната Лацио перед римським дербі в 1979 році. Того ж дня відбулися масові безлади в Мілані, Асколі і Брешії. У цей період сильні угрупування ультрас стали контролювати стадіони і використовувати політичне правило «насильство, як інструмент».

У 1983 – 1989 ультрас дійшли і до провінційних стадіонів нижчих дивізіонів. В угрупування потрапляла в основному молодь різних соціальних прошарків. Також на ці часи припадає «захист території», коли ультрас починають люто оберігати своє місто, стадіон і кольори клубу. Якщо раніше вони говорили «Трибуна – територія свободи», то тепер звучало « трибуна – територія батьківщини». Тобто ми бачимо, що ультрас стали більше уваги приробити своїм стадіонам, вважаючи їх своїм будинком, а не місцем для неподобств. Також спостерігається народження нових «дитячих» угрупувань ультрас, в які, в основному, вступають хлопчиська 14 – 16 років. Ці групи не дуже подобались офіційним бригадам і часто шукали приводу тільки для того, що б побитися. Їх назви цілком відповідали духу того часу - "Wild kaos", "The sconvolts", "Verona alcohol", "nuclei sconvolti".
З початком 90-х ультрас в Італії теж перестали бути стихійною катастрофою. Ні, їх психологія не помінялася – вони як і раніше захищають свій клуб, стадіон і місто, просто тепер вони стали витонченішими в цьому прояві. Банальним бійкам залишилося дуже мало місця – тепер стало модно вивішувати на трибунах банера з єхидними зауваженнями у бік суперника. Варто тільки пригадати поведінку міланських ультрас, після дербі 2000 року, коли Інтер програв Мілану 6-0. На наступному дербі на трибуні, відведеній для «Fossa dei lioni»* висів величезний банер, який нагадував про «день великої ганьби». Або як на розиграші Trofeo Tim цього літа ювентіні «порадували» інтеристів написом «злодії». Проте, так само пам'ять послужливо підсовує нам абсолютно непотрібні спогади про те, як був убитий фанат «Дженое» в 1995 групкою міланських ультрас (у день протесту були відмінені всі матчі).

Або як закінчилося дербі 1/4 Ліги Чемпіонів 2005 року. Деколи захоплення футболом переходить якісь рамки і потім з'являються жахливі наслідки. Зрозуміти психологію ультрас нам не дано – вони свято вірять в те, що завжди мають рацію, і ніхто не переконає їх в цьому. Лякає інше – а що, якщо з часом, знов повернеться мода на бійки? Так, ми живемо вже в цивілізованому світі, але ми знаємо – футбольні хулігани непередбачені… .

«Fossa dei lioni»* - ультрас «Мілана». Найперша організація в історії італійського футболу. Розпалася взимку цього року.

Адреса матеріалу в інтернеті: http://white-blue.kiev.ua/articles/53.htm

Назад