Отже, в номері шостому журналу за 24-27 січня „товариш” Франков підготував цілу рубрику, присвячену ... політичним уподобанням українських футбольних фенів, давши своєму матеріалові промовисту назву „Зри в корень!”.

Ця публікація стала реакцією на листи вболівальників, які просили головного редактора написати статтю про фен-рух в Україні і за кордоном. Франков ніби то відгукнувся, навіть написав, що, мовляв, тема дійсно актуальна, „злободневная”, прямо кажучи, тема. І попередив, що, мовою оригіналу, „я совершенно не собираюсь осуждать, клеймить и тому подобное, а также учить, как нужно вести себя на стадионе”. Однак, з огляду на подальший виклад матеріалу виявилося, що послідовності в словах Франкова аж ніяк не спостерігається. Спочатку тезка відомого радянського революціонера заявив: „я( ...) категорически против того, чтобы на трибуны тащили идеологию и политику, рвущие страну и людей на части, превращающие их в зверей и скотов! Будь то Ленин, Шухевич или черт в ступе.” Добре, нехай, припустимо, то його суто особиста думка. Але як тоді оцінити оцей коментар ”отдельная песня - те фанаты донецкого «Шахтера», которые (...) отметились плакатом «Один клуб - одна нация». Какая, уточните!” Ну то й що? Вони мали на догоду вам чи ще комусь там вивісити щось на кшталт „Я-ну-ко-вич!” або „Впєрьод, комсомольци!”? Бачте, Франкову плакат здається неполіткоректним! Правильніше було, якби донецькі фанати тримали плакат із символікою ЄСМ?

На жаль, приклад даної статті яскраво свідчить про те, що Артем Франков і надалі продовжує плювати в душі вітчизняним ультрас, намагаючись зобразити їх в своїх матеріалах таким собі „елементом дестабілізації”, який намагається втопкати в багно фен-рух в Україні. Цю тезу підтверджують слова самого Франкова: „я обращаюсь к вождям, лидерам, бригадирам, тем, ко всем, кто олицетворяет нарастающее фанатское движение, кто увлекает его за собой. Не позвольте ему свернуть в дерьмо.” І додає: „ И спросите сами себя: вы свободны? Или вами уже управляют незаметно некие хорошие люди, преследующие свои, весьма далекие от спортивной игры цели?” А це ще питання – хто ким керує і хто чиї завдання виконує! Взагалі то, скидається на те, що головний редактор „Футболу” таки дуже хоче вплутати в футбол велику політику. І, схоже, що не за власної ініціативи, а тому, що хтось його про це просить. Такий висновок можна зробити, прочитавши рядки тієї ж самої статті: „вот что невероятно беспокоит - подозрение, что существует единый центр, умело направляющий фанатское движение и видящий в нем грядущую опору каких-то важных дел. Он планирует акции и придает им весьма определенную окраску, далеко не всегда непосредственно связанную с футболом.” По-моєму, з ним все зрозуміло. Звичайно, звинуватити Франкова напряму у виконанні чиїхось замовлень важко. Але в наведених рядках присутній натяк на далеко не керманичів футбольних клубів, а на політиків досить високого рангу. При чому, явно не на тих, хто перебуває зараз в парламентській опозиції.

Втім, Франкову й цього замало. Він твердо вирішив перетворити спортивний журнал на арену історико-політичних дискусій. Точніше не дискусій, а трансляцій своїх суб’єктивних думок. Тепер цей профан від історичної науки вдався до того, що вирішив „запропонувати” футбольним фенам „національного героя”, якого ці фени могли б підняти на свої знамена. Само собою, що запропонував Франков не Бандеру, Шухевича, козацьких ватажків України чи провідників УНР, а... російського генерал-фельдмаршала Івана Паскевича-Еріванського, того самого, що придушив Угорське повстання у 1849 році та Перше польське повстання 1830-31 рр.! Так, він був українцем (з польським корінням), так, він народився в Україні, під Полтавою, так, за свою військову кар’єру не програв жодної битви, але... Але не є Паскевич героєм для нашого народу! Для вірменського – так, бо саме під його командування звільнило більше половини вірменських земель від панування Османської імперії. Для російського народу – так, він був одним з найяскравіших прикладів вірності і самовідданості в служінні Російській імперії та її царю. Але ані для українців, ані для поляків він героєм не може бути! Він мало чого позитивного зробив для України та її народу, він навряд чи ототожнював себе з нами і він бачив Україну лише як невід’ємну частину імперії! От такого нам пропонують „героя” (Паскевича, до речі, активно розкручують на форумі сайту з промовистою назвою „Я – Анти-Orange!”! Так що, як зазначив сам Франков, „зри в корень!”)

Але що Франкову до аргументів опонуючої сторони! Він ж у нас „проффесор”. Він знає, як заперечити. У своїй статті на можливі зауваження він знайшов відповідь в кращих традиціях радянської пропаганди: „он (Паскевич) служил русскому царю!” Это, конечно, ужасно и преступно, замечал я. То ли дело те, кто находился на службе у Гитлера - вот они были настоящими патриотами. Толпе не хочется думать, ей не нужна правда - ей подавай героев да покруче”. Цей профан не може не стриматися, аби не вилити на борців за самостійність України – бійців ОУН-УПА, чергове „відро помиїв”. Запопадливості, з якою Франков паплюжить реальних героїв України, можуть позаздрити навіть комуністи. Втім, логіку „товариша” Артема зрозуміти не важко.

Тож все-таки, чому ж Паскевич, а не, скажімо, Сагайдачний, Петлюра, Скоропадський чи Коновалець? Ну, з останнім все ясно – служив офіцером в „окупаційній австро-угорській армії”, яка „посміла своїми чоботами топтати землю русскую”. Він теж, за логікою Франкова, колаборант. Але чому ж тоді не, наприклад, той же Симон Петлюра?

Відповідь очевидна – Франкову за своєю ментальністю насправді огидне все те, що пов’язано із таким поняттям як „український патріотизм”. Він готовий виступати за що завгодно – за російський імперський патріотизм, за дутий комуно-інтернаціоналізм, за космополітизм. Аби тільки не містив він у собі і натяку на українськість.

Не дивно, що Франков, замість того, аби помістити на сторінки свого журналу реально цікаву й корисну інформацією, починає раптом піднімати на поверхню різні надумані проблеми, на зразок проблеми поширення в Україні неонацистських настроїв. І в цьому горезвісному шостому номері не оминув Франков цієї дутої проблеми. Ось він пише: ”что-то подсказывает - проблема существует, проблема немаленькая и очень даже страшненькая, и она отнюдь не сводится к воспаленному воображению одного отдельно взятого журналиста.” Дуже цікаво! Схоже, у Валіда Арфуша і компанії з’явився ще один однодумець. Варто призадуматися громадянину Лівану – від появи Франкова в русі „SOS!Расизм!” останній явно виграє!

А втім, якщо серйозно, треба нам призадуматися. Над проблемою українофобії. Подібні антиукраїнські випади не рідкість. І не тільки в „Футболі”. А це ж все читає наша молодь. А отже, через ту гидоту, яку пропагує Франков з однодумцями, певні історичні стереотипи тільки закарбовуються в свідомості молоді. І вже давно настав час відреагувати на все це. Тільки от більшість з нас, як і завжди, промовчить.

Сергій Багряний

Обговорення тут