Незадовго до матчу почались перші неприємності: на роботі скорочення працівників, тому кожний день міг бути останнім; проблеми із квартирою. І це тоді коли навкруги всі тільки і говорять про пташиний грип, мені звичайно «начхати» на нього, але на голову все-таки давить. Був навіть момент, коли хотів відмовитись від виїзду, проте, на щастя, лихий не попутав, і в Татарстан все-таки остаточно вирішив їхати. Ближче до дня виїзду з’явилася ще одна «приємна несподіванка»: ціна автобуса буде дорожчою, бо він буде неповний (дехто не поїхав) Кінцева вартість становила 130 доларів, що майже вдвічі дорожче від початкової суми. Перед матчем поміняв рідні гривні на американську і російську валюту.

Наша подорож в Казань розпочиналася у неділю ввечері. Коли їхав в маршрутці до автобуса, зрозумів, що мій фотоапарат дивитиметься футбол по TV. Але краще уже забути фотоапарат, аніж паспорт, або гроші. У зазначений час усі зібрались коло автобусу і о 20:00 успішно вирушили на євровиїзд в Азію. В задній частині автобуса відразу розпочався процес вживання оковитої. В цей час в передній частині зібрались «трезвініки», серед яких і автор цього звіту :)

Проїхавши трохи, алкоголь почав давати про себе знати і з кінця автобуса почало лунати традиційне: «Можна зупинити? Люди хочуть полити травичку на узбіччі». Зробивши кілька зупинок близько першої ночі (тут і далі час буде зазначений виключно по Києву) дібралися україно-російського кордону. Український кордон проходили відносно недовго, хоча весело. Один із наших дуже солодко спав (далась в знаки горілка) і коли прикордонник збирав паспорти спочатку не хотів віддавати. На відміну від українських працівників кордону, їх російські колеги тримали нас значно довше, змусивши всіх приходити через зелений коридор, сканували сумки, а декого просили їх відкрити. Щоправда шукали не файери, а ікони і чорну ікру. Всіх порадували таможниця, яка перевіряла паспорти. За свою «неземну красу» її одразу жартома прозвали Анфісою Чеховою))).

Остаточно перетнути кордон нам вдалося, якщо не помиляюся, десь о п’ятій ранку. Коли вже яскраво світило сонце, зробили першу зупинку на російській землі. В магазині, коло якого ми зупинилися, в цей день могла зменшитися не тільки кількість продуктів, а й стільців. Проте, чи то совість, чи то просто відсутність місця в автобусі, спричинило до того, що стілець повернули, але вислухати за "добрий" вчинок всім довелося немало.

Коли під’їжджали до Москви, прийшла не надто приємна новина від водіїв: виявляється, згідно правил, їм потрібно буде ставати на вісім годин для відпочинку. Отже, через 16 чи 18 годин потрібно, щоб автобус стояв 8 годин. Більшість уже почали думати, як убити час і як варіант може стати в Москві і піти подивитись білокам’яну. Проте, на щастя, водії-таки не зупинялися. Десь о першій годині уже були в Москві на МКАДі, з якого з’їхали на трасу Москва - Казань. Скажу так: дороги в Росії - дійсно біда. Коли ввечері зупинилися недалеко від Нижнього Новгорода, виявилося, що вулиці лежить сніг, при чому його досить багато. Снігу всі зраділи, як діти. Відразу коло нашого автобуса з’явився політично правильний сніговик. Помилувавшись снігом, вирушили далі...

Десь о п’ятій-шостій ранку прибули в Казань. Зупинилися на площі перед стадіоном. Дехто вирішив відразу йти містом, але більшість залишилася спати... Спати було холодно, на вулиці мінусова температура. О дев’ятій ранку всі прокинулися і пішли з’ясовувати ситуацію з квитками. В гостьовій касі сказали прогнозоване - перепустки на футбол для хохлів стоять 1500 рублів/50 доларів/400 з гаком гривень. Хоча найдешевші квитки були по 500 рублів за ворота, а гостьовий сектор просто коло кутового прапорця. Квитків вирішили не брати, мовляв, ближче до матчу розберемось. Після цього пішли навколо стадіону (стадіон одноярусний з біговими доріжками, половина трибун накрита, єдина особливість - табло, яке крутиться під час матчу. Вдень це табло розвернуте до міста і виконує роль рекламного щита). Коли йшли кругом стадіону, виявили, що вхід в шаху стадіону відкритий. Всі вирушили туди. Поки працівники стадіону лагодили газон, ми спокійно дійшли до тренерських лав, посиділи на них. Ті, хто мав фотоапарати, зробили фото на пам’ять. Але тут прибігла стривожена охорона, яка не могла зрозуміти, як ми сюди потрапили. Далі спокійно покидаємо стадіон. Після цього, зайшли в торгівельний центр, де дехто поміняв гроші, а хтось купив, традиційні для виїздів, магнітики. В обміннику почали залицятися до працівниці Оксани, яка хоч і одружена, але не відмовила собі в задоволенні поспілкуватися з хлопцями з України. Після цього, посидівши трохи в МакДоналдсі, (в Росії, на відміну від нас, його назва пишеться не англійською, а російською) пішли на вокзал зустрічати наших. На вокзалі сірі, які в принципі увесь день поводили себе виховано і культурно, спробували загрузити всі в автобус і кудись повести, але робили це не надто активно. Як наслідок, всі відпиляли.

Далі пішли поїсти в якусь столову, недалеко від вокзалу. Столова виявилась в стилі совка, але досить з непоганою кухнею і ціною. Перекусивши, вирушили гуляти містом. Зрозуміло, що ціллю була головна місцева туристична точка – Білий Кремль. По дорозі до нього, пройшли повз готель, де зупинили наші футболісти, але побачили тільки автобус. На території Кремля зустріли українських журналістів з суддею матчу. А також із ними був відомий всім керівник офіційного фан-клубу.

Погулявши досить довго по кремлі, зустріли наших стариків, разом з якими відправилися в якийсь ірландських паб. Там вони весело, з піснями і зарядами, пили пивко, а ми обмежились квасом. З цього пабу всі вирушили в іншу кафешку на центральній вулиці Баумена (сподіваюсь, я правильно написав назву).

Досить ситно поївши, вирушили до нашого автобуса, який стояв на території стадіону, щоб трохи відпочити перед матчем. Коло стадіону уже почали, так би мовити, з рук продавати квитки. Причому, робили це не традиційні бариги, а звичайні люди. Їм просто видали квитки (на них навіть не значилась ціна, а було просто написано запрошення) на роботі, на підприємствах, школах і т.д. Ми вирішили купувати ці квитки і вже з ними спробувати потрапити на гостовий сектор. Квитки ми купили за 250 рублів! Як виявилося, ми зробили правильно - міліція сказала, що з квитком і українським паспортом нас пропустять на гостьовий сектор. Загалом, усі в кого не було квитків, купили найдешевші на руках і, показавши паспорт, пройшли на стадіон.

При вході на сектор шмонали всіх два рази, проте пронести що-небудь було досить легко. Крісло на стадіоні виявилися занадто "ніжними", протягом матчу досить велика кількість з них була зламана (до речі одне сидіння зараз в Києві, дехто взяв собі на пам’ять). "Та ламайте сидіння - в нас бюджеті закладені витрати на них" - це слова "сірих".

Відносно складу на секторі: тут, так би мовити, з якої сторони подивитися. Як для гостьового матчу групового етапу Ліги Чемпіонів, то на п’ятірку з плюсом. Але якщо враховувати, що матч в Росії, куди не потрібно закордонного паспорту і значно дешевше поїхати, ніж в Європу, то хотілось побачити значно більше хохлів на секторі.

Заряджати почали під час розминки, причому команда розминалась якраз на куті поля, коло нашого сектора. Татарська кузьма виявилась аж надто активною, і в першому таймі ми заряджали переважно коли вони замовкали. В другому таймі Динамо почало переважати суперника, що призвело до того, що трибуни трохи притихли. Ми ж, в свою чергу, почали заряджати частіше і голосніше. Ближче до кінця матчу здавалось м’яч ось-ось залетить у ворота суперника. У підтвердження моїх слів може слугувати той факт, що у багатьох було піро, але ніхто не запалив, до останнього віривши, що буде «офіційний» привід. На жаль, привід так і не з’явився, і піро залишилося не спаленим, а команда - на останній сходці групи.

Після матчу нас досить довго протримали на секторі. Ми одразу сіли в автобус і, в супроводі «мигалки», вирушили додому. Супроводжували нас до кордону республіки Татарстан.

Після супроводу, автобус зупинився після першого ж магазину . І тут для пасажирів задньої частини автобусу відкрився весь «ужас» російських законів. Виявляється, після 22:00 заборонено продавати міцний алкоголь – горілку. Після цієї зупинки, ще трохи поспілкувавшись, всі позасинали. Близько обіду дістались МКАДу. Що можна сказати – це адське кільце, яке відділяє Москву від Росії, чи навпаки... Провівши понад годину в тягучці, все-таки вирушили в напрямку України. Уже ближче до півночі були уже на кордоні. Тут нас чекав черговий неприємний сюрприз: під час паспортного контролю зламався комп’ютер. Відремонтували його досить швидко, і коли вже розпочався четвер по московському часу, нас пропустили. Переїжджаємо на український, і знову середа за київським часом. Українську таможню знову проходимо швидше. Причому, коли прикордонник зайшов у автобус і побачив біло-сині кольори, весело викрикнув: «Динамо Київ чемпіон».

На українській землі зробили тільки одну зупинку у Чигирині. Як все-таки чудесно, коли можна українською мовою сказати, чого ти хочеш купити, і тебе зрозуміють))).

В Києві були в 5:30. Таким був мій перший закордонний виїзд за ВКДК.

До речі, грошей, зекономлених на квитку на футбол, цілком достатньо, щоб уже в неділю гуляти вулицями Запоріжжя.

Татарстан - мой страна, пацани)

Адреса матеріалу в інтернеті: http://white-blue.kiev.ua/reports/1248.htm

Назад