Ми і вони. Пам’яті 25-річного Жюльєна Каменера, ПСЖ, вбитого чорношкірим поліцаєм-мігрантом

White-Blue.kiev.ua

		Коментувати

Події в Серії А (Катанія-Палермо) сколихнули шанувальників шкіряного м’яча. Обурення смертю поліцая було таким безмежним, що навіть Несенюк написав у „Футболі” статтю проти традиційного фанатського руху. Заборонити треба поганих фанатів – заспівали хором представники другої найдавнішої професії, толерантні інтернетчики та інші добрі істоти. Коли перед тим у Франції чорношкірий поліцай застрелив вболівальника ПСЖ, борці з навколофутболом сором’язливо мовчали. Ну звичайно, - якщо поліцай, та й ще мігрант, вбиває білого фаната – то це антифашизм.

Треба чітко розуміти елементарне –  геноцид традиційного фанатського руху, до якого закликає Несенюк спільно з ліберальствуючими диванними симпатиками натискати пальцями клавіатуру, є пустопорожнім екстремізмом, що не несе жодного смислового навантаження. Чому опонентам традиційного фанатського руху лишається промовляти набори буковок? Бо їхні слова є порожнім місцем. Винні в цьому вони самі. За язик же ніхто не тягнув.

Природа їх ненависті до фанатів – страх. Страх перед речами, страх перед словами, страх перед активністю.  Вони пасивні, і тому живуть страхом. Решта їхніх страхів підганяється під формулу самовиправдовування власної неспроможності називати речі своїми іменами. Вони – не творці. Вони споживачі. Вони пожирають гамбургери з виглядом інтелектуальної недосяжності. Вони для того і існують, щоб пожирати гамбургери. Саме тому їхня наявність тотожна їхній відсутності. Вони – не ми.

Кожному своє. Менше слів.

Біло-сині, вперед!