Головний редактор тижневика "Футбол" "плює в душі" вболівальникам

Новини | 05.11.2007

		Коментувати

"Ідейний соратник" Добкіна і Кернеса головний редактор тижневика „Футбол” „плює в душі” вболівальникам. Схоже, що в Україні з’явився ще один українофобський часопис. Мова йде про всеукраїнський тижневик „Футбол”, висловлювання головного редактора якого – Артема Франкова - переходять всі допустимі межі. І що найбільше обурює – видання, що профілюється виключно на спортивній тематиці – в даному випадку на футболі – дозволяє собі „пхати носа” в політику та в інші сфери суспільного життя.

Вам мабуть важко уявити, що, наприклад, газета чи журнал, що профілюються, скажімо, на банківській тематиці чи на тематиці автомобільного ринку країни дозволить собі обговорювати, наприклад, трансферну політику київського „Динамо” чи аналізувати результати розіграшу Кубка України з футболу. Бо такі видання по суті не можуть собі дозволити подібне! Але для „гаспадіна” Франкова не існує такого поняття, як редакційна коректність. От і дозволяє собі цей уродженець Харкова пхати свій ніс у ті справи, які є поза компетенцією футбольного тижневика.

Чашу терпіння переповнила редакційна колонка в номері за 29 жовтня 2007 року, в якій „гаспадін” Франков в чергове дозволив собі „вчити уму-разуму” „ура-патріотів”. Тема, якої торкнувся цей, з дозволу сказати, журналіст – відкриття пам’ятника Катерині Другій в Одесі, сам факт якого обурив не лише українську патріотичну громадськість, але й жителів самої Одеси. То що ж написав „неупереджений” „главред” в своєму редакційному „опусі”? А написав він, що, мовляв постать російської імператриці є насправді одним з символів міста, що сама цариця, бачите, багато зробила для українського народу (ага, мабуть тим, що ввела кріпацтво! - С. Б.), що вона приєднала Крим до України (цікаво, а населення півострову хтось спитав, чи хочуть вони „приєднуватися”? При чому не до України, а до Російської Імперії), а те, що вона зруйнувала Січ, так то не біда. Говорячи словами оригіналу „какое нормальное государство потерпело бы на своей территории подобное гнездо?!” Як то кажуть, no comments.

А далі більше. Тут великий „знавець історії” Франков почав риторику, підозріло схожу на ту, якою послуговувалися радянська і російська пропаганда, а зараз послуговуються представники „п’ятої колони” в Україні. Мова про коментар Артема Франкова по рішенню київської міської влади перейменувати вулицю Січневого повстання на вулицю Івана Мазепи. Висловлювання „главреду” журналу „Футбол” носять відверто брутальний й безапеляційний характер. Та що там казати, читайте самі!

 „Как мазепины соратники, точнее, хозяева шведы грабили и уничтожали Украину - нас не волнует. Даешь Мазепе улицу в Киеве, положив на мнение тех, кто на ней живет. Видишь ли, президенту нравится идея. А вот как поступили в Одессе, ему не нравится. Екатерина - это страшно! Если нас парят европейцы, это намного легче и приятнее, чем какие-то московские варвары, верно? Западникам нужно быть благодарными - за цивилизацию. Карл Двенадцатый, наверное, возил с собой много вазелина, раз ему мечтают воздвигнуть памятник в нашей стране!” 

А далі взагалі написано таке, що одразу згадується традиційна „вітренківсько-симоненківська” риторика. Судіть самі: ”Не люблю мемориалы жалким неудачникам. Впрочем, мы же у США всему учимся. Вот и традицию помещать на червонец предателей переняли. Гамильтон - английский шпион, Мазепа... Да-да, он изменял исключительно из любви к Украине. Всем своим хозяевам по очереди.” Залишилося додати: „Долой оранжевое свинство, даешь славянское единство! Янки, гоу хоум! НАТО - нет!” ну і так далі. Цікаво, а спаплюжений ЄСМом меморіал на Говерлі – це теж „меморіал жалюгідних невдах”? Точніше „держави-жалюгідної невдахи”? За логікою Франкова, виходить, що саме так – жодного слова обурення зі шпальт тижневика по факту вандалізму не прозвучало ж!
Треба зазначити, що українофобські висловлювання, паплюження пам’яті національних героїв, зневага до української нації загалом неодноразово кидались у вічі з рядків „Футболу”. Так, в одному з червневих номерів за 1999 рік в історичній розвідці про Вірменію „ідейний соратник” Добкіна і Кернеса дозволив собі, так би мовити, „поіронізувати” над постаттю Київського князя Святослава Хороброго. Франков у цій розвідці стверджував, що під час походу на Візантію Імператор Константинопольський Іоанн Цимісхій ніби то запропонував Святославові з’ясувати стосунки в особистому двобої, але ніби то „дородний князюшка наложил полниє порткі і от поєдінка отказался”. Дивовижно! Мабуть, Франков був присутній при цій сцені особисто! І свічку тримав. Втім, як кажуть, „знай Моська так сільна, что лаєт на слона!” До речі, як людина з вищою історичною освітою хочу ствердити, що нічого подібного з того, про що написав Франков, історія стосунків Русі та Візантії не знала!

Повертаючись до антидержавницької риторики цього „футбольного експерта” не можна не згадати його висловлювань з приводу загальнонаціонального виступу 2004 року - „Помаранчевої революції” (номер за 29.11–5.12.2004 р.). Отже, цитую слова оригіналу: „Неужто на востоке Украины всё так серьезно? В моем родном Харькове? Боюсь, что традиционным «закусывать надо» уже не отделаешься. Доигрались мы в демократию. Или еще во что-то.(...) Народное... Массовое... Поверьте, я очень даже понимаю тех, кто пламенно мерз на улицах, а не корпел, как мы, за компьютерами. Более того, я знаю, что как только номер будет отправлен в типографию, почти половина из нас сорвется на Майдан Незалежности. И кто я такой, чтобы их останавливать? Разве что произнесу вдогонку: лично я уже пережил подобное. В 89-м. Тогда я был крайне, неприлично молод, учился на радиофаке ХГУ, верил в общечеловеческие ценности, демократию и справедливость. Шел голосовать за демократов и призывал других. И был готов до хрипоты, до драки спорить с теми, кто не разделял моих воззрений! И баррикады мне снились - там я сражался со старым, ненавистным, отжившим. А потом очень плавно превратился в нищего украинского офицера в гнусной общаге без горячей воды... И сейчас не хочу глупо ошибиться”. І далі: „три президента - слишком много даже для нашей странноватой державы! Так и представляю, сколь весело они заседали в Мариинском дворце. На троих. Волшебное число со времен отца, сына и святаго духа, аминь... «За твоих студентов - чертовски энергичные ребята!» - «И твои шахтеры тоже ничего... Ну, за здоровье!» Еще один президент с многозначительной фамилией Квасьневский явно не был там лишним. С хрустом закусывали соланистыми огурчиками. И я бы смеялся вместе со всеми, кабы не было так грустно. Кстати, что любопытно, все трое обещали сделать русский язык вторым государственным. От одного ждем больше 10-ти лет... (От як! Ми „ждем”! А „першу державну” за ці 10 років ви не вважали за потрібне вивчити? – С. Б.)

Крім цього, варто згадати публікації Франкова десь так за рік 1998-й, згадати його ностальгію за часами, коли розігрувався чемпіонат „єдиного, могучего”, висловлювання на зразок „что нам дала ета „незалежність”... і далі в тому ж дусі. Не дивно, що для такої людини „національними героями” є постаті на зразок Катерини Другої, Петра Першого чи  Володимира Щербицького!

І насамкінець – інформація для роздумів. Артем Франков неодноразово заявляв, що він вболіває за київське „Динамо”. Але коли він писав свій огидний опус про пам’ятники і вулиці, чи подумав він, що абсолютна, підкреслюю – абсолютна  більшість фанів „Динамо” буде обурена позицією главреда „Футболу”? Чи Франков чхати хотів на фанів, чхати хотів на людей, що завжди, в сніг і дощ, спеку і мороз, підтримували улюблену команду, яка, в свою чергу, своїми результатами, особливо на євро арені, в основному розчаровувала їх? Чи подумав, бува, Франков, що якби не рух динамівських ультрас, матчі б столичний клуб грав би по суті при пустих трибунах без реальної підтримки з боку глядачів? Може, Франков просто „не знав”, що фанати вітчизняного суперклубу є справжніми патріотами своєї держави, що вони під час матчів співають „Батько Бандера знов до нас прийде”, перегукуються між секторами „Слава Україні–Героям Слава!”?

Чи не час вболівальникам бойкотувати журнал „Футбол” і не купувати його аж допоки Франкова не приберуть з редакції?

Сергій Багряний